з Настею, хвалиться: — такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать як сина. — Хвастається: — сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив. — Позирає скоса на руку Насті, зідхає.
— А от, Насте, так і не додержала свого слова.
— Якого?
Подумав, тихіше:
— Перстеника не дала, а ти-ж казала…
Коло перелазу з'являється Валя:
— Добри-вечір! От дід, — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. І про все знає, що не спитай. Історію України, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять. І про Дарвіна, і про Маркса. Знаєте, коли-б такому дідові та освіту…
До гурту підходить Василь.
— Чи всі зійшлися?
— Ще тільки Віті немає.
— А то-ж на спризьбі хто сидить, чи не він?
Настя пригнулась, призирається.
— Це ти, Вітю?
Мовчить.
— Що воно?
Василь підійшов до спризьби, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на вуха, голову схилив.
— Так і є — Вітя! — і далі затурбовано:
— Е, та він чогось плаче?
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
— Чого це він?
