У полі скрізь виблискували стерні. Одні ще не покосили, а другі вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночи, хмарою збиваючи куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори пливли й пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.
Кость швидко оговтався у бездітних людей; днів через два, через три і старий і стара скрізь, кого не стрінуть, хвалили свого робітника. „Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно і зародилось таке, — краще, ніж яке рідне“.
Про Валю та діда Маркіяна люди казали: „Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш. Скрізь удвох“. Казали, правда, також, що в них більше розмов, ніж праці. „Покинуть, оце, складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка“.
Вітю незабаром знало вже все село: і старі й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер; учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу, — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби таки не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити кропивою. Утік.
А в суботу увечері почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі
