Не пройшла марно праця молодого товавариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Київа надіслано на жнива школярів у допомогу незаможнім людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі — п'ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти. І ось у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько одітий, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.
— Я чоловік бездітний, стара все нездужає, — невправка. Я такий, — додав він, — що дурно й не схочу, — що слід заплачу.
Кость пильно дослухався до його розмови.
— Я піду до вас, дідусю, — зразу погодився він.
Цей вийшов. Аж незабаром на поріг — дід Маркіян.
— Чи не пішов би которий із вас, хлопці, стерегти до мене саду, — не дадуть достояти, вражі діти, зеленцем обнесуть. Я дурно не схочу. Котрий піде?
Говорить, а очі вже спинились на Валі. Валя теж погодився зразу. А над-вечір посунули люди один за одним. Одні прохали, другі так прямо домагались: „вас, мовляв, прислано допомагати незаможникам, та чого-ж це так, що ви тільки одній Бондарисі допомагаєте?“ Насилу їх завірили, що хлопці самі прийшли в гості до товариша.
Другого дня кияни порозходились по селу, і двір Бондарихи на кілька днів затих.
