Позбивали коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп!
Регіт.
— Оце так машина!
… Дівчата вже все, здавалось, переговорили, лагодились спати. Аж ось почувся в клуні вибух реготу.
— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя.
Дівчата заздро почали прислухатися.
Аж ось щось застукотіло в сінешні двері.
Тихий голос Костя:
— Дівчата, ви ще не спите?
Кинулись. Обидві разом:
— Ні, а що хіба?
— Ідіть, будемо ступу судити.
— Що?
— Суд над ступою вчинимо.
Соня схопилась, пішла по сінях:
Суд! суд! суд!
Далі швидко те-се на себе, — вискоком із сіней.
Ступу вже витягли із клуні. В синьому промінні місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
Коло нього діжка уверх дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
Босий, без шапок, у білих сорочках.
Голова:
„Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Куту Василя Бондаря оповіщаю розпочатим“…
