одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток молодий запал.
Ось підкидається сміхом, як крем'яхами:
Ой пряла, чи не пряла,
Прости, боже, що збрехала.
І клоччя курить…
І знову, як продовження цієї — глибокий чистий молодий смуток:
Кру… кру… В чужині умру,
Поки море перелечу,
Крилонька зітру…
На тину, коло воріт, як із землі виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати спати загонити. Заслухалась.
— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зідхнула:
— Та ви-ж довго не загулюйтесь, діти.
Згадали школу, шкільні свята. Ніч, ясно, широкий моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як бувало на вечірках по шкільній залі:
— Жито чи пшениця?
Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, або пригортає, раз навіть почулось, що коло тину вони поцілувались. Це чогось Вітю непокоїло й мутило.
