оцей, оцей… — почала гойдати на руках, гаряче пригортати дитину до грудей, зазираючи йому у вічі — оцей мені кателик руки звязав. Оце моє горе.
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука звязана, як прач.
Почала знову:
— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бо' простить, і забула. Голова забита, — ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів: ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять, „слухай, молодице, вухом до землі воно так не сидітеме, десь плаче“. Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі, — не чути. Побіжу на город, — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я вухом припаду до землі, — і далі, послухаю, — і далі. Ну й що-ж ви собі думаєте? — в очах молодиці затремтів острах: — сидить моє золото коло самісінької криниці, а та криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді — видно понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.
Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю:
— Ну, що-б ти собі думав, коли-б упав у криницю? Га? Кажи?
„Золото“ поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матери, позираючи чорними очицями на місяць.
