— Чому не до-ладу? — образилась Настя, — в'язали, як і люди в'яжуть.
— Чотири копи і вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.
— Ну, то як-же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав, чи хто звелів?
— Та хто їх там посилав, — самі пішли, — казала Оксана. Що їм молодим та здоровим: пішли, заіграшки звязали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
— Ну, кажіть-же ви! — дивується молодиця, — а я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: — Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу у Гордія вечеряють коло хати. „Гордію, кажу, чи не звязав-би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу, або одроблю“. „Ні, каже, завтра їду косити своє“. Бідкаюсь, хто-б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: „Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть уже в копах“. „Так, кажу, той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито“. „Так я-ж тобі кажу, що твоє жито звязане“. „Хто?“ питаю. „Школярі“, каже. А я ото-ж таки чула, що до вас прибули з Київа товариші. Й вірю, і не вірю. То оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
— Так оце вони і є? Чим-же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками.
— О, о, яка там дяка?
— Нічого не треба!
— Воно не стільки того жита, сама-б звязала, коли-ж одно, що руку опарила, а друге — оцей,
