Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб настобурчений. Скінчили роботу, — нерадісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє. Сухо, з офіційною гостинністю. Настя прохала Соню до гурту вечеряти. Соня почувала образу, проте, щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні, — та й виривались іскри ще непогашеної сварки.
Рипнула фіртка.
Мати:
— А годі, діти, — либонь хтось іде, — дослухається.
Загавкав собака.
— І хто-ж це воно так пізно? А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння місячне, вітається:
— Добри вечір! Хліб-сіль.
— Хто це? не вгадаю поночі, — приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили одразу.
— Та звязали ж. Як там вони звязали, може не до-ладу, того не знаю, ну, а таки звязали.
