рила. Там його кіп на чотири, на п'ять — не. більш. Підіть, діти, за сонця ще й звяжете.
— Зараз?
— Та хоч-би й зараз.
— Згода! — весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Ішли, сміялись: „от, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її звязане“.
Зашуміло на вдовиній різі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: „Що воно — комуна?“
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.
— О, Соня вже й скипіла — що-ж тут такого, кожний має свою думку.
— Бо мене бере злість, що все на піонерів, піонери — так, піонери — сякі.
— Нападають на піонерів, то і є за що, — одрубала Настя.
— А за що? Ану скажи, за що? Ану?
— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.
— Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого-ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.
Проте, впинити не було вже змоги.
— Що там — годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
