Жінка, звязавши останній сніп, бере з-під снопів на стомлені руки дитину, і стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих разом грає і красою вечірнього сонця, і боязкою, інтимною радістю од закінченої праці.
Тихо заслоняє величню майстерню темна завіса і тьмариться незрівняного майстра колосальна картина.
А вгорі, у темних мурах, уже над житом-пшеницею усіх ланів неміряних господар світив гостинні свічі — зорі.
Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздираючи кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, упав-би й заснув: у рові — в рові, в бур'яні — бур'яні, хоч на камінні. Коли-б це вдома — крик, бунт підняли-б, тепер ідуть. Починати роботу — чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за граблі. Аж де-далі руки, ноги, все тіло ніби соком наливається, міцніє. Пригріло сонце, і втома зовсім розтала, як віск. Робота загорілась.
…По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою.
— Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
— Скінчила?
— Скінчила.
