Хлопці тільки загули з повними ротами.
Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про „бариню“, про „зонтик“, про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити: „Іде раненько москаль, коса за плечима, а за ним — собачка. „Куди йдеш, москалю?“ А він так веселенько: „Ка-асіть“. „А собачку нащо взяв з собою?“ „Када сам не з'єм, то єй оддам“. А вертається увечері: — тільки ноги тягне. „Де був, москалю?“ „Да касіл, чорт міня насіл“… „А собачку де дів?“ „Із'єл!“
Регочуть, аж давляться.
По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити. Бондариха пішла кудись на чуже поле. Довгенько не було її, вернулась смутна. Василь пильно подивився на матір:
— Куди це ви, мамо, ходили?
— Та це-ж ходила подивитись на Маринине жито: лежить, пересохло на кострицю, висипається, скотиною побите.
Непомітно надійшов червоний вечір. Радісним пожаром спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним лихтарем на екрані, рядами виросли силуети кіп, як зубчасті дзвіниці, шпурнувши од себе куди видно велетенські тіні, лісом до хмар шугнуло недожате на могилі жито, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці, суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
Гаснуть лани і завмирають…
Утомою бренить десь остання коса — косар доходить ручки, і на його смаглому обличчі замирення з долею і втома.
