— Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печи, знову не зводять допитливих серйозних оченят.
Хлопці розглядають у хаті. Все в хаті чудне й незнайоме. Розпитують за кожну дрібницю. Що це? А що це?
Хлопчик поважно розповідав, демонстрував, поясняв.
— Це піл, що на ньому сплять, це лавки, це прилавок, це днище, це мотовило…
Малому очевидно вподобалась його роля, і він уже із власної ініціятиви все поясняв і показував у дворі…
Тимчасом — вечір.
Хлопці в'яжуть жито. Так в'яжуть, так пильнують, хапаються один наперед другого, аж піт їм очі заливає, в рот попадає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Київі, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз-по-раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні?
Бондариха осміхається:
— Та мо' й буде.
— Ні! ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
Косарі підганяють:
— Ану, в'язальники! Ану, робітники!
Косить Василь з дядьком Кирилом. Кирило,
34
