— Невже-ж оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже мабуть і обідати час?
— От так оказія.
Сидять, нудяться…
На порозі в клуні виринули двоє малюсеньких хлоп'ят, одно трохи більше, друге зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі, як ґудзики — цікаві, цікаві. Держаться за руки, дивляться.
— А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не сказали, тільки боязко трохи одступили. Проте, зовсім тікати не мали охоти.
— Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
— А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа?
Всі заворушились: — а-ну! а-ну!
— Ги, — засміявся хлопчик, лукаво, з-під лоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: „ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа“.
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
— Скажи, дамо копійку! Та скажи-ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись — брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:
32
