— Та не лізьте там, — тільки руки пожалите: ось-де він!
Вийшов із клуні Василь, побачивши в руці перстень, сердито: „ну, цей перстень сидить мені в печінках: давай його сюди“. Кинувся одіймати. Настя злякано завищала, випручалась, швидко втекла. Хлопці — за рядно, за подушки — вистрибом у клуню:
— Ну, хлопці, завтра в поле! Гляди-ж, гляди, Василю, збуди нас завтра!
Василь тільки осміхнувся:
— Добре!
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місті в сіні; визирнув із клуні: сонце геть-геть піднялося. Почав будити:
— Хлопці! вставайте, бо вже всі пішли в поле.
Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях — записка. Пише Василь: „Хліб, сало, огірки — в хаті на лаві. Снідайте, обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ — у ступі“.
— Де? Де? — кинулись Вітя й Валя.
Кость знову дивиться на папірець.
— У ступі.
— А що воно таке — ступа?
— А морока його знає, — знизав плечима Кость.
Всі засміялись.
— От так штука!
— Що-ж його робити?
