— Що то у вас під хатою?
— Де?
— Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники…
Василь зареготав:
— Та то-ж наша пасіка!.. То вулики стоять.
Регочуть, біжать дивитись.
… Вечеряють…
Настя підсипає галушок.
Вітя глянув збоку на Валю і підморгнув оком:
— Пам'ятаєш: „Насте, г-о-ов!“
Валя пирскнув у ложку, як кіт, одвернувшись, кашляє, мов похлинувся. Кость ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
— Що там таке?..
Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря; вигуки, сміх — луна на все село…
Гості у Бондарихи із Київа…
Настя винесла рядна й подушки, та й сіла з гостями серед двору на колодках. Матери немає, і в Насті той задиркуватий вигляд, ті лукаво приплющені очі, як і в школі. Гості, заскучавши за літо, так і липнуть; один одного одпихає: „дай я посиджу трохи коло Насті! Тепер я! Тепер я!“
А Настя все чогось одставляє руку. Кость добре помітив: у полі Настя була без персня — тепер уже вспіла надіти. Позирає Кость на той перстень, як кіт на сало.
— Товариші, хто вхватить, того буде!
Зняла перстень, замахнулась рукою, ніби пошпурила його у кропиву. Всі, як один, кинулись в бур'яни. Регоче, знову показує перстень:
