— Василю, візьми рядно та розстели під грушею, вечеряти будемо надворі.
Кость схопивсь вперед Василя — і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:
— Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? — тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня.
— Ні, я дуже рада. — І далі, подумавши:
— Знаєш, мені все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…
— А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, — не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.
— Як-же це? — зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.
— Кость! — гукають за гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:
— Хай розкажу після. — Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:
— А потім ти мені приснилася…
Далі повернувся:
— Іду! — і вистрибом через колодку:
— Го-го-го!..
Замість скатерти — на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.
— Вітя, де ти там? вечеряти!
Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:
