— У мене, знаєте… є така… книжечка…
— Діду Маркіяне, гляньте — віз ваш поїхав.
Конячина дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціятиви нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із сіном почав розхитуватись з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани і вітром — до воза.
— Бач, бач яка? Ну, і хто тебе в шию жене?
— Що воно за дід? — спитав Валя.
— Це такий дід, що коли-б не коняка, він-би до ночи тут гомонів, — промовила Бондариха.
— Це наш студент Кутянський, — додав Василь: — я, каже, всякому студентові докажу. Та ви ще узнаєте його добре, — він такий, не раз іще прийде. Ще мо' й набридне.
Настя дов'язала сніп, позирнула на сонце:
— Мамо, мабуть, я піду вже вечерю варити.
— Та хоч і йди вже, дочко.
Вертались у присмерках. Гнали череду й було курно. Як іскри блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з граблями, з торбами. Під пахвою у жінок і дівчат часом пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх тихий смуток і втома.
— А ось і наша хата.
В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.
