Василь, — побачили перші мати: кажуть — „це якісь здалека ідуть люди“. А Настя подивилась, та й каже мені — „знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?“ А я кажу: „на кого?“ „На Валю!“ каже, „на Ліщину: і картуз такий, і плече вгору підіймає“. Мені так і вдарило в голову: це-ж вони до нас у гості. А ось і наша нива!“.
Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку, енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках, мати; друга з такими-ж очима, жовта хустка, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в руці — Настя.
Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала головою: такі вони були марні, обшарпані, чорні, як граки. Тільки очі та зуби блищали.
Поздоровкались.
— Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати.
Сміється:
— Та й добре-ж. То це ви аж із самого Київа пішки?
— Пішки!
— Нічого, добрі козаки.
Хлопці нашвидку почали розповідати про свою подорож.
— Ну, козаки, сідайте-ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.
Всі троє взялись до роботи. Проте, хлопцям не сиділось, ті в'яжуть, аж шумить, перекидають здоровенними снопами, а ті поміж ними
