— Чи далеко до Куту?
— Та це-ж і він. Бачите, — з яру липи виглядають; ото-ж вам і Липовий Кут. А вам кого там треба?
Поблизу зацікавлених стає більше, — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?
Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене навпростець через стерню, що є духу.
— Чого це він?
А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче…
— Та це-ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
— Го-го-го! — луна покотилась за гони.
То справді летів той самий Василь Бондар.
Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці, він таки скидався тепер на доброго дядька.
— Валя! Кость! Вітя! — розставляє широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.
— Та невже-ж це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці! От молодці, так молодці!
Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями по них, як лишаї.
— Єй-бо — аж не віриться! — протирає очі Валя, — ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю? — Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню. Схвильовані.
— І як ти впізнав нас здаля? — питають, ідучи.
— А це було так, — розповідає нашвидку
