їй вершечками засяяли верби, мов-би золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
— Та це-ж місяць зіходить.
Всі засміялись.
— А ти-ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа та й край, — хоч тобі що…
Діти посідали на краю ями, ноги вниз попускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мов-би боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
„Серед моря-моря — червона комора“.
Другий — другу:
„Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні“.
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі инші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край… Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась крапива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі сонячники…
Навіть чорне колоддя серед двору й те прокроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
