— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю, — жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами, з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця, і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
— Адрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите? (Ми з дідом товаришували).
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда.
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.
— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом за пролісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую.
— Ая-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Инші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама і небо червоніло. А на зустріч
