— Ну, що ти побачив там?
— Хмари, а більш нічого.
— Подивись краще, може то й не хмари.
Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять і краю їм немає.
Дід-же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш, мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було ще якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їжчик, хвилюючись і тоненько іржучи, ганяю без перестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошном м'якою, галасують, аж геть-геть луна ходить. У дворі стоіть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! Тільки й чути раз-пораз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні.
Далі до діда:
— Хоч-би ви, діду, поробили їм що небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
