Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
Їдемо оце до схід-сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
— А глянь, глянь, — скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далі:
— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш:
— Яку?
— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані?
Одгадую і так і сяк — не виходить.
— Ні, — каже, — так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.