… Пече сонце, як найнявшись. Вітерець не подме, не колихне колоском. Небо чисте, синє, — здається, розпалений мур.
Людей у полі, як мурашок: гарячі жнива.
Мандрівники ще не бачили стільки. Косарі рядами, простоволосі, сорочки повипускали, жито-пшеницю як стіну ламають, кладуть покоси. Густими чередами — снопи. Біліють скрізь по полю білі сорочки, стоять вози з напнутими холодками, коні на припоні, діти, колиски, ірже кінь, десь лунко клепає косу хтось, а далі в глибині степу, густо оточена робітниками, гуде машина. Метушня, руханина. Скидається на одну личезну трудову артіль.
Сила людей, лихорадкова праця в такій жароті, в пеклі, викликає в хлопців якесь хвилювання. Віяло од ланів силою великою, могутньою, освіжало й бадьорило. І забули вже вони про свій Київ. Почували себе маленькими комашками в незнайомій країні. В країні праці й золотого хліба.
Кинулись, як од сну:
— Дядьку, а скажіть, будь ласка, чи далеко до Липового Куту?
Чоловік радий передихнути, поставив косу, витер піт.
— До Липового Куту? Ні, недалеко, хлопці, верстов дванадцять.
Прискорили ходу, ще легше йдеться, веселіше. Знову:
— Чи далеко ще до Липового Куту?
— Ні, не далеко вже: верстов може сім…
Пройшли ще трохи:
