Сиділи за обідом.
Мама розповідала, що в однєї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
— А цитьте, — пожартував дід, — Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
— Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом — в регіт.
— Їй-богу-ж так казали, — божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
— Мамо, чого вони сміються з мене?
— О, а ти вже й плакати, — ти не так кажеш, то вони й сміються.
Може дядина казала, що ті діти дрібні, як каша, а не як пшоно.
— А хіба ж… не все одно… що каша, що пшоно… — крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусів вже під стіл лізти.
