Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 4 (1929).pdf/219

Цю сторінку схвалено


 
НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК.

Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще може жив-би та й жив, коли трапилось таке.

Раз мама топила в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилася:

— Грай, глечику, грай, підеш без вушка!

Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечека, та й радий тому, аби не на мене, думаю, далі: граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли-це глечик — хрясь! з полу додолу, — розлетівся в черепки.

„Угадали мама — розбився таки вражий глечик“, — думаю собі.

Побачивши теє мати, та мовчки за віника.

А я бачу це та й думаю:

„Ну, ну, — що буде далі? Невже-ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився“.

А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках!

— А не я-ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб'єш! бо розіб'єш!

— Мамо! ви-ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую.