гнуся на дощі біля худоби; маю я цілі отари баранів, а їм сухий хліб. Маю я багатство, та серце моє повсякчас тільки боліє через нього. Діти мої мене не люблять, добрі люди мене цураються, і от дожив я до старости, а не спив, не з'їв, не звеселився ніколи. Навіщо-ж і кому теє багатство збираю?“
Потім скупий і каже сам собі: „Піду я додому й почну жити по новому: не буду шкодувати свого добра для себе і для своїх дітей, буду людям у нужді помагати і хліб-сіль з ними водити“.
Отже тільки він так подумав, зразу зробилось у нього на душі радісно й весело. Тоді пригадав він, що йому обіцяли горовики, й подумав: „Оце-ж воно і є те саме, про що вони казали: „мені моє“. Оце-ж вони моє багатство віддають мені, що воно піде мені тепер на радість, а не на горе“.
І зрозумів він тоді, що кращого нічого йому й не треба; що, коли-б дали йому горовики багатство, то було-б йому через нього тільки більше горя. І зробилося у нього на душі ще ясніше.
Пішов-же він додому і зробив так, як намірявся, перестав він скупитись і для себе, і для людей. І люди не стали його цуратися, а діти стали поважати й любити його, і стало йому жити радісно й легко.
Часто згадував він горовиків і казав:
— Спасибі їм, що вони віддали мені моє!
