Сидить раз той скупий господар біля своєї отари і бачить — біжить вовк, а в зубах несе маленьке, тільки-що нарождене горовеня, за ним біжать Горовик з Горовихою і плачуть. Схопив скупий рушницю і застрелив вовка, а мале горовеня випало у вовка з зубів. Горовик і Горовиха підбігли й узяли свою дитину.
Потім підійшли вони до скупого, стали щиро дякувати йому, потім стали прохати його до себе в гості. Горовик казав:
— Дома є в мене сім братів і вони будуть дуже раді побачити того чоловіка, що визволив од вовка нашу дитину. Що ти не попросиш у них — вони тобі дадуть.
— А на кого-ж я покину свою худобу? — спитав скупий.
— За свою худобу ти не бійся, — каже Горовик: — як повернешся назад, то найдеш її на своєму місці.
Тоді скупий пішов з горовиками до них у гості.
Дорогою Горовик йому й каже:
— Ти мені зробив таку велику послугу, що я хочу тобі віддячити яко мога краще. Так ось я тебе пораджу: не проси ти собі у моїх братів ні грошей, ні худоби, а скажи так: „дайте мені моє“. Кращого для тебе нічого вже не буде! — Скупий згодився.
От, прийшли вони в гори й знайшли там дірку, що йшла в середину гори. Улізли вони в тую дірку і пішли темними переходами. Довго йшли вони тими ходами, а далі таки вийшли на світ. Там стояли хати, садки, поля й городи; і жили там горові духи. От, прийшли
