По синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах та між покосами горіли зорі, як червоні суниці. Небо, як скошений луг, тільки-що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало і незабаром небо стало чисте — все зарясніло тими золотими суницями. Одна тільки запізніла хмаринка, біла, прозора, самотно пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив лінивих із неї очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? — ні, на мітлу? — теж ні.
Несподівано обізвався Вітя.
— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто-ж Настина коса, Бондарівнина!
Кость лежав боком, перекинувся. Швидко:
— Де? Де?
— І справді — таки коса!
— І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
— О, гляньте — ніби її обличчя ховається в косах!
— Дивіться! І як воно таке зробиться?
— Знаєте що, — вигадував Ліщина, — це ми десь певне вже близько од них, то це вона вилетіла нам назустріч.
— Кликати вечеряти, галушок гарячих їсти, — додав Вітя. Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-малу пливла над хлоп-
