Бачили боги, яка кривда велика сталася на землі, й не потерпіли. Зробили вони з глини двох невеликих темних на колір людей, дихнули на них, то вони стали живими, потім післали їх одкопати Княженка. Одкопали вони ще живого Княженка і разом з ним пішли до старого князя. Приходять до старого князя, а там ще бенкетують гості. Княженко про все розказав батькові, та той не йме віри, каже:
— Сам ти проблукав час марно, то це тебе завидьки беруть, так ти й набріхуєш на своїх братів. — Потім ще й розсердився:
— Йди собі — каже — геть, зайдо, звідкіль прийшов, а я од тебе одрікаюсь.
Повиходили старші брати й почали з нього глузувати.
Оступили його гості, теж сміються. Гірко стало Княженкові од такої неправди. Тоді він і каже:
— Слухайте, люди добрі! Пущу я з рушниці кулю вгору. Коли я брешу, — хай вона впаде на мене, коли-ж ні, то нехай на моїх братів.
— Добре, — кажуть, — стріляй.
Стрельнув Княженко вгору з рушниці, а куля розпалась вгорі на дві половині та й упала на голові старших братів. Тоді всі повірили, що вони покривдили свого брата. Взяв князь та й повигонив їх. Тоді найменший Княженко побратався з тими чорними людьми, що одкопали його і поженив їх на старших довічніх паннах.
Стали вони жити та добра поживати.
Тоді я пішов од них.
