Далі признався й до середульшого брата. Дав йому коня й зброю, а за жінку середульшу панну. Всі гуртом поїхали вони далі.
Стали вони доїздити уже до своєї домівки. Чим ближче було додому, тим сумніші ставали два старші брати. Їдуть вони рядком та й журяться, як їм тепер додому показатись. Найменшого брата всі хвалитимуть, а з них будуть сміятись, що програлись у карти.
Намовились вони згубити свого найменшого брата. Свиснули на коней; вітром понеслися вперед. Як од'їхали далеченько, злізли з коней, почали копати яму. Викопали вони глибоку яму, закрили її буркою, сами сіли по боках та й ждуть.
А менший Княженко, оглядівшися, що немає братів, рванув стременами й подався їх доганяти.
Тільки він під'їхав, вони й кажуть:
— Злазь, братику, з коня та спочинеш з нами отут на бурці.
Найменший Княженко злазить з коня; сідає між ними на бурку. Сів та й провалився з буркою в яму. Тоді закидали вони його землею і місце зарівняли. Коли над'їхали туди люди з табунами, брати наказали їм, щоб вдома про все мовчали.
Приїхали вони до батька. Дуже зрадів старий князь, що хоч двоє синів повернулися живими, задає великий бенкет. Наїхало на бенкет багато великих гостей і почали вихваляти старших князевих синів, що добули стільки всякого добра, ще й трьох панн довічніх.
