Вона й посилає слуг, щоб спитали, що то за люди. Слуги розпитали, прийшли та й кажуть бабі:
— Ці люди хочуть найнятися до князя у військо.
Баба й думає: „добре було, коли-б найняти цих пишних лицарів до мене на сторожу“. Пішла до князя та й каже йому про це. А князь — що баба не просить, все послухає, так її дуже шанує. Тільки стало сонечко заходити, забажалося бабі прогулятися з новою сторожею. Запрягли їй шестеро коней в карету, під рундук під'їхали. Баба покликала з собою трьох панн погуляти, сіли вони в карету й поїхали. Їдуть як вихор: по боках чотири лицарі на конях грають. А баба тільки хусточкою махає, та на кучера погукує, куди їхати показує: „зверни сюди! тепер отуди!“ — Кучер слухає, куди скаже, — повертає. Заїхали геть-геть од будинку. Тоді лицарі спинили коней, витягли бабу з карети та й узяли в батоги. Періщать, аж пір'я з неї летить, та примовляють:
— Отуди, тепер отуди! — Бігає баба не втрапить, куди втекти. Вибили її лицарі, як сами знали й прогнали в гай. Повернувшись до будинку, вони повоювали князеве військо, а самого князя в полон узяли. Потім Княженко й каже:
— Тепер поїдемо додому, до мого батька.
Позабирали вони всі князеві табуни й отари, всіх його слуг та й рушили в те царство, де жив Княженків батько.
Їдуть вони та й їдуть, заїздять в якесь село. Слухають аж там щось вигукує:
