— Що-ж, мабуть, вже така наша доля — бути тобі за жінок. Тільки дозволь нам перше виносити рік жалоби по нашому лицареві. Як не будеш ти цей рік ходити до нас і дивитися на нас, тоді підемо за тебе. А як ні — щоб ти не робив, а за жінок тобі не будемо. Князь з великою радістю погодився. Дав їм три кімнати в будинку, поставив для них наймичку, а сам став жити десь аж у третьому будинкові.
Минуло три роки, як Княженко оддав свого першого товариша в науку лісовим людям. За цей час навчився він у тих людей по сліду вишукувати живого й мертвого звіря. Подякував людям, пішов шукати Княженка. Знайшов те місце, де вони розпрощалися колись, понюхав слід та й довідався зразу, що Княженко мертвий. Заплакав та й думає: „піду знайду, та хоч поховаю“.
Іде він та й іде. Виходить з лісу другий товариш, що колись пішов у науку до других лісових людей. Перший привітався з ним та й розказує:
— Немає вже живого нашого Княженка. Оце йду, щоб знайти та хоч поховати.
Засмутився й другий товариш та й каже:
— Піду і я з тобою.
Пішли.
Ідуть, коли виходить їх третій товариш. Привіталися вони з ним та й жаліються:
— Горе нам: нема вже живого товариша нашого, вірного Княженка.
