— Скільки це ми йдемо, — шість днів, чи сім? — питає Вітя.
— Уже час-би і дійти до нього…
— Шість“, — хрипко одповів Кость.
Помалу знялись суперечки, Вітя каже сім, Кость і Валя запевняють, що шість. Підняли пучки, почали рахувати: першу ніч ночували під млином, другу — у „відьми“, третю — у дяка у пустці, четверту — у школі… Ні, третю у школі, а четверту у пустці…
— Заждіть, — будемо рахувати по днях, — перервав суперечку Кость: — який сьогодня день у нас?
Виявилось, дня ніхто не знає: все поплуталось.
|
|
… Вечоріє. Тільки-що сунуться по шляху дві довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
— Не можу! — стомлено й сердито долітає голос редактора: — виразка на нозі.
— Що-ж його робити? Доведеться ночувати в полі?
Недалеко од шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка, ідуть похмуро, мовчки. Сіно сухе й пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтіла денним сонцем. Цвіріньчали коники. Повитрушували із торби ошимки, погризли, напились із криниці води. Вмостились під копицею. Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
