А Княженкові, то й догодити вже не знає як.
Дуже любили за це її панни, стали все їй довіряти та все з нею радиться. От раз баба й каже паннам:
— Бачу я, що ви дуже полюбили Княженка, — а чи згадали ви хоч раз про те, що колись йому доведеться умирати? Ви довічні панни, то вам про це байдуже, а він таки людина; як і всі люди вмирають, не минеться і йому.
Засмутилися панни, кажуть:
— Краще-б ти зовсім і не нагадувала нам про це.
Тоді баба й каже:
— Коли-б нам довідатись, де його смерть то ми-б може не допустили його вмерти. Випитайте в нього, — може він знає.
Раз почали панни випитувати в Княженка, де його смерть.
А він жартує:
— Може отам, — каже, — у віникові! — та й показує в куток.
Панни вхопили віник, по стеблиночці його розібрали.
— Немає тут — кажуть — нічого.
— Ну, то, може, там на печі в глечику.
Кинулись вони до глечика, подивились, а він порожній.
— І тут немає, — кажуть.
Пожартувавши трохи, Княженко й каже:
— Я вам скажу, де моя смерть. Схована вона в такім місці, що ніхто не знайде. Єсть у мене в голові три золоті волосини, під тими волосинами скринечка, а в скринечці —
