— Добри-день!
— Здорові!
— Як ви зайшли сюди?
— Ми давно живемо тут.
— А чим-же ви живете, що не вмираєте з голоду?
— А живемо ми без всякої їжі.
— Хіба-ж можна? — питає.
— Нам можна, бо ми вміємо оживляти мертвого. Коли хто вмре не ївши, ми так зробимо, що він оживе знову.
— Нате вам мішок червінців та навчіть цьому мого товариша.
— Добре, — кажуть.
Оддав Княженко й третього свого товариша в науку, оддав останній мішок з червінцями, а далі поїхав сам.
Їде він та й їде, а лісу й кінця немає. Вже не стало чого їсти, а краю все немає. Проїхав голодний ще дев'ять днів, на десятий знесилів, став з коня хилитись. „Це вже треба мені вмирати“ — подумав він, зліз з коня, пустив його на волю, а сам ліг під дубом, підмостивши сідельце в голови. Ліг, укрився буркою та й дожидає смерти.
А над гаєм три голуби летіли та й сіли спочити на дубові. Сіли, розмовляють стиха. Один каже:
— Шкода цього юнака, що під дубом вмирає, бо вже йому і йти осталося не далеко.
А другий і каже:
— А он за кущем і олень спочиває. Коли-б він побачив та підстрелив його, мав-би харчів собі.
