стоїть кам'яний стовп, а на ньому таблиця: „поїдеш просто, — назад повернешся, поїдеш вправо, — назад не повернешся, поїдеш вліво — або вернешся, або ні“. Не подумавши, не погадавши, поїхав старший княженко просто: щоб поїхати та й назад повернутись.
Через тиждень так само вирядив князь середульшого сина. Доїхав той до таблиці, подивився та й собі поїхав просто. Ще через тиждень їде найменший. Приїхав до стовпа, читає: „поїдеш просто, — назад повернешся“. „Поїхати з тим, щоб назад повернутися та й повернутися ні з чим, — подумав він, — це не моя дорога. „Поїдеш вправо — назад не вернешся“ — це теж не моя дорога“, — думає. „Поїдеш вліво — або вернешся, або-ж“… — оце саме моя дорога. Або здобути, або живим не бути“. — Подумав та й поїхав з товаришами вліво.
Їдуть вони та й їдуть і заїхали в такий густий ліс, що й проглянути не можна. Коли бачать — сидить на прогалинці гурток людей. Княженко до них:
— Добри-день вам!
— Здорові!
— Як ви попали в такі нетрі?
— Як ми зайшли сюди, тобі не знати. Нам дивніше, що ви сюди заїхали, бо давно вже не було тут і ноги людської.
— Чим-же ви живете тут, що не помрете з голоду, — питає Княженко.
— Живемо ми так: понюхаємо звірячий слід, то зразу взнаємо, де сховався звір чи живий,
