Одна панна починає говорити:
— Було нас три сестри, три довічні панни, так і тепер троє. Сім років тому, як полинули ми між люди шукати собі долі та й досі не бачилися. Ну — розказуйте, сестриці, як кому довелося в світі прожити тих сім років.
Найменша сестра й каже:
— Ти, сестрице, між нами найстарша, то ти й починай розказувати.
Тоді старша сестра й розказує:
— Як розлетілися ми по світу, побачила я в одному гаю кам'яний стовп; під стовпом — двері, а за ними кімнати в землі. Всякого добра було багато в тій кімнаті: було що пити, було що їсти, було уві що й зодягтися. Стояли там на столі всякі страви й напитки: скільки не їж, скільки не пий, то й не позначається. Почала я жити в тій кімнаті. Спершу ходили до неї сім велетнів-людоїдів. Тоді я витягла з свого черевика один цвяшок і прибила ним кам'яний стовп. З того часу велетні не могли вже зрушити стовпа й перестали ходити. Сім років прожила я в тій кімнаті і добре було мені там. Політаю, було, по світу та й знову повертаюся до кімнати. Коли приходять знову сім велетнів-людоїдів і приводять з собою якогось чоловіка. А той чоловік і каже:
Чи то-ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
Потім взяв та й підняв той кам'яний стовп. Я шурхнула в двері і втекла непомітно, тільки один черевик золотий спав з моєї ноги.
