сів на свою шкуру й полетів по світу шукати пари золотому черевикові.
Летить він та й летить. Бачить село, а в селі панський будинок; біля нього снують люди: одні входять в будинок, другі виходять. І ті, що йдуть в будинок, — плачуть, а ті, що виходять, — сміються. Осів Левень в селі, підійшов до людей та й розпитує: чого то люди, як ідуть у будинок плачуть, а як вертаються, то сміються?
Люди й розказують йому.
— В цьому будинкові живе наш князь. Колись був у цього князя молодий син, такий хороший, що й не сказати. Князь не навтішався ним, коли несподівано син помер; ніхто й досі не знає, з чого йому смерть та сталася. Старий князь дуже журиться за ним і ніяк забути не може. Як тільки вийде синові тому рік, князь велить нам приходити до нього в будинок й оплакувати сина. Людям те, як за напасть, та треба. Сьогодні оце тому синові вийшло сім років. Отож люди і йдуть у будинок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.
Левень подумав трохи та й каже:
— А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.
Люди й кажуть йому:
— Чого-ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?
