Потім до нього:
— Послужи нам, чоловіче добрий, то й ми тобі в пригоді станемо.
— А як-же маю вам я послужити? — питає Левень.
Велетень почав розказувати:
— Стоїть тут у гаю кам'яний стовп, під стовпом двері, а під дверима — кімната в землі. В тій кімнаті — всякого добра повно. І стоять ще в тій кімнаті столи з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то й не помітно: вип'єш чарку — вона знову повна, з'їси що-небудь, то воно й знову десь візьметься. Колись ми здіймали стовп і жили в тій кімнаті. Та ось уже минуло сім років, як не сила наша його підняти: вже й сами не знаємо: чи то стовп той поважчав, чи сили нашої поменшало. Коли піднімеш ти нам той стовп, то ми дуже тобі подякуємо: дамо ми тобі за це таку шкуру, що як сядеш на неї, то й полетиш, куди забажаєш; дамо тобі ремінь — що не зачепиш тим ременем, те й понесеш. Іще дамо тобі такі чоботи, що в них ти по чому схочеш, по тому й підеш, куди схочеш, туди й вилізеш.
— Чи так, то й так, — каже Левень.
Другого дня вранці привели велетні Левня до мурованого стовпа. Взявся він за стовп однією рукою та й бачить, що не здійме. Потім як гукне:
— Чи тож даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
Вхопив обома руками того стовпа та й під-
