Виряджається стара мати кудись в гості, а хазяйство доручає дітям:
— Нате-ж вам, діти, сім ключів золотих од семи комір. Шість комір одмикайте, не одмикайте тільки сьомої, бо буде біда.
Як поїхала мати, одмикали вони шість комір: чого в світі немає, того тільки не було там. Дійшли до сьомої комори:
— Давай одчинимо та хоч через поріг глянемо.
Одчинили двері, дивляться — сидить там семиголовий Велетень, до мурованої стіни залізним ланцюгом прикований. А ланцюг розпалився, горить, як жар.
— Душно мені! згага мене мучить! Змилосердьтесь надо мною, линіть води холодної.
Шкода їм стало Велетня: принесли відро холодної води, вилили на Велетня. Зашипів розпалений ланцюг, крутнув ним Велетень, перервав. Тоді вбив Княженка, а Козу полюбив, та й поніс кудись з собою.
Сьомої неділі вертається мати з гостей. Як побачила, ударила об поли руками.
Був у неї камінчик такий: приклала його до грудей мертвого княженка, то він і ожив. Почала його мати докоряти:
— Чи не казала, чи не наказувала: не одмикати теї комори! Іди-ж мені тепер, шукай моєї дочки.
Пішов.
Довго ходив світами Княженко, людей стрівав, питався, де Велетень живе. Знайшов таки. Як поїхав Велетень з дому, пішов Княженко
