А мати й каже:
— Ні, дочко, сьогодні я наварила більше, ніж перше. Мабуть, бігаючи, виголоднилась ти дуже.
Погасили вогонь, полягали спати. Слухав Княженко, мати з дочкою починають розмовляти:
— І коли вже ти, доню, дружину свою знайдеш та бігати перестанеш? — каже їй мати.
Дівчина зідхнула та й каже:
— Таку ви мені, мамо, долю вділили: щоб мені бігати, людей переймати, своєї дружини шукати.
— Мабуть вже ти, дочко, не знайдеш собі дружини на світі.
Дочка й одмовляє:
— Не було-б жаль, мамо, коли б не знайшла. А то жаль тяжкий, що знайшла та втеряла. — А далі й разказує: — знайшла я того юнака, що стріляв на мене тричі й живий остався. Стежила, зорила за ним та й не вберегла. Як стало вечоріти, десь зник він з очей моїх. Тепер коли то знов я побачу його.
Зідхнула та й замовкла.
Княженко виждав, як заснула мати. Тоді підійшов до дівчини, розбудив та й признався до неї. Дуже зраділа дівчина, потім і питає:
— А чи ти-ж візьмеш мене за себе?
— Візьму, — каже.
Посідали вони та й розмовляли до ранку. А на другий день розказали матері, потім поженилися вони та й стали жити, а козячу шкуру в печі спалили.
