— Додому йти, от що! — рішуче промовив, перегодя.
— Куди? — похмуро обізвавсь Кость, — все одно доведеться в полі ночувати, а тут, принаймні, хоч затишок.
Сиділи мовчки, зідхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови… — бубонів сердито Вітя.
— Та годі тобі, — не бубони… Чорт із тобою: вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу.
Мовчки полягали під млином.
Перший пробудився Кость і перше, що він побачив, то була синя волошка, ясна, радісна, — осміхалась і дивилась під млин. Знизу з-під млина було видно ясний золотий день, зеленів залитий сонцем моріжок, а трохи далі весело зазирала достигла пшениця, схиляла важкий колос: здавалось, будила мандрівників: „ось вигляньте, мовляв, та подивіться, що тут діється!“
— Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Хлопці почали потягатись, протирати очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються. Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, як дим, що так і тягне до себе в глибінь. А сонце тепле, ласкаве, гріє ніби умовляє: „Та чого ви злякалися? Край тут — гляньте — який веселий, люди добрі, —
