Друга красуня каже Велетневі:
— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.
Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.
Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню:
— Ходи, — каже, — поцілуй мене.
Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже.
— Я-ж тебе навчу, як слухати! — крикнув. Та як схопиться!
Зачепив казан, перекинув на себе, так його й обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побратима.
А та красуня, вже не красуня, а знову став Лицар. Ідуть троє, розмовляють.
Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:
— Це-ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.
— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицар та зразу перевернувся: став києм.
Прибігає Велетень та до Побратима:
— Нащо ти мене одурив?
