Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи, Лицар і питається у Побратима:
— А чи гарна Акулян?
— Ой гарна-ж, — каже, — та… — та й замовк.
Їдуть далі.
— А чи не шкода її Велетневі давати?
— Шкода, — каже Побратим. Та й зідхнув.
Перегодом Лицар знову питає:
— А може-б ти сам оженився з нею?
— Оженився-б, так Велетень із'їсть.
— Не журись, — каже, — і Велетень не з'їсть, і Акулян твоя буде. — Потім і каже:
— Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетенем.
Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому:
— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.
— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.
— Це моя молода.
Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.
— Давай поміняємось! — каже.
— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.
— Не втече! — каже.
— Далебі, втече.
— Ну, то вже побачимо. Міняймось.
Помінялись.
Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.
