Аж ось — земля пухкенька, під ногами хрустить м'якеньке бадилля.
Кость спинився, злякано:
— Хлопці! та це-ж ми по грядках чешемо. Як хто побачить — по шиї надає!
Всі спинились.
— Ще подумають, що злодії, або бандити.
— Заждіть, хлопці, — спинився Валя, — давайте іти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, заспіваємо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами, хто куди:
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб догори поліз у хлопців, і що далі було, — вже не пам'ятають, — мов од села вихром дунуло і як пір'я понесло їх назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли не було вже чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта. Стали.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши чотири навехрест страхітні ноги. Млин.
— Отут, мабуть, ми й заночуємо, хлопці.
— Хай йому чорт, щоб я тут ночував, — сердито промовив Вітя.
— А що-ж робити?
Мовчать.
