Тільки прочинив він скринечку, як рине-ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.
Сів Побратим та й плаче:
— Пропав-же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний.
Коли йде Велетень великий-великий.
— Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима.
— Та як-же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.
— А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень.
— Що хоч, те й бери.
— Хочеш, щоб я тебе з'їв?
Побратим і думає: вже мені однаково — чи так чи инакше погибати, то хай-же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:
— Добре, з'їси.
Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб.
Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.
— Коли-ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим.
— Приходь через два тижні.
— А де-ж ти живеш?
