Стебла червоні, як гусячі ніжки, а між цвітом чорні блискучі кришталики.
— Ану, стійте. — Ліщина приліг і, прихиливши вухо, слухав:
— Що воно? ось послухайте.
Почали слухати. Справді, було дивно: ще дошкульно гріло сонце, вітру — а-ні-ні, а вся гречка гула і двигтіла.
— Це бджоли мед беруть, — таємниче промовив Кость. Справді, всім запахло медом. Слухають.
Сидять, розмова — про бджіл, про пасіку, вітерець подихає, медком пахне — чудово! Й сами знають, що треба йти, а не хочеться.
Один:
— Гей, товариші, час про ночівлю подумати, — сонце заходить!
— Успіємо ще!
А тимчасом сонце крадькома наниз тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітерець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить! — Хлопці разом схопились і швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала. Ідуть.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: „а що це за люди! звідки? чого?“ Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється, де-далі дужче.
