тись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:
— До побачення! До побачення!
Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо здається двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них… На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі, і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмову…
— А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.
— Зажди, а чим-би вони дихали там?…
— А дихали-б вони он як…
З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що певне живуть там якісь живі створіння,
