— Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда соли у Київі! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!
Сміються кругом, сміється літун, — рукою махає — „Давай!“ мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:
— Півпуда соли? Добре!
Перегукнувся знову з механиком… Крикнув:
— Пускай!
Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.
Глянув Петро униз — серце замліло.
Механик, люди, майдан, школа — все шугнуло вниз, як у провалля… І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур'янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.
— Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх… Трава. Якісь будови…
Либонь це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди… Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:
— Автомобіль у нас вільний?
— А що таке?
— Після скажу…
Гуде автомобіль.
Сіли. Загув.
